4.Аспекти, методи, прийоми і процедури в мовознавстві. Flashcards
Не секрет, що україністика, яка викладається у ВНЗ, у багатьох випадках все ще базується на класичному російському та вітчизняному мовознавстві, які беруть свій початок з
мовознавства давніх Греції та Риму. Адже і далі вести мову про чергування голосних і приголосних як один із засобів вираження морфологічних (а чи не морфемних?) граматичних значень, що його кваліфікує Ю. Шевельов як внутрішню флексію, сьогодні науково некоректно.
У світлі цього в свою чергу актуалізується проблематика співвідношення аспектів, методів, прийомів і процедур у мовознавстві, що вимагає серйозного наукового осмислення. З проблематикою аспектів пов’язується питання про
складання інтегрованих психолінгвістики, етнолінгвістики, соціолінгвістики, нарешті, когнітивної лінгвістики, що замінили монолітне, здавалося б, єдине радянське мовознавство. Особливо нагальним стало розмежування методів дослідження мови шляхом виділення в них прийомів.
Складнішим є визначення співвідношення
аспекту, методу, прийому, процедури в уже сформованих міжпредметних галузях соціолінгвістики, психолінгвістики та формованої нині лінгвогеографії. Аспект визначається вже складовою теорії, методи і прийоми ж розрізнити важко, бо цього не зроблено у соціології, психології, лінгвогеографії.
Отже, метод —
сукупність теоретичних настановчих узагальнень у вигляді прийомів, зумовлених лінгвістичною теорією і загальною методологією2. Недоцільно плутати метод як сукупність прийомів чи методик і окремі прийоми, технічні процедури у мовознавстві. Для класифікації методів треба залучати аспект дослідження.
Саме аспекти:
синхронічний, діахронічний, функціональний, генетичний, структурний, ареальний, соціальний тощо — визначають метод чи окремі його прийоми. Адже вони зумовлюють предмет дослідження, оскільки об’єкт вивчення у мовознавстві багатоаспектний і дає змогу вивчати його з різних сторін. Скажімо, функціонування мовних одиниць — це сфера функціонального аспекту, структурна організація мови — структурного.
Аспекти визначаються і за метою дослідження:
синхронічний вимагає аналізувати мовні явища на сучасному етапі та констатувати їх функціонування, діахронічний виявляється у зміні мовних явищ, що дає змогу відстежити внутрішньомовні закономірності. Кожний метод — це кілька прийомів, а прийом — це сукупність технічних процедур — від вибору тексту, прочитання, запису, класифікації записаного. До питань про структуру методів і класифікацію їх зверталися різні вчені і робили це по-різному.
Доцільно виділяти вже традиційно визначувані
описовий, порівняльно-історичний, зіставний методи. В описовому методі відповідно розрізняється традиційний прийом безпосереднього наукового спостереження і формалізовані структурні — компонентного, дистрибутивного, трансформаційного аналізу та аналізу за безпосередніми складниками; у порівняльно-історичному методі — внутрішньої і зовнішньої реконструкції та відносної хронології, в історичному відносної хронології та внутрішньої реконструкції, у типологічному методі — виявлення чи конструювання основи для зіставлення, аналіз загального та специфічного зіставлюваних явищ і їх тлумачення.Кількість прийомів у процесі становлення будь-якого методу може зростати.
1.Описовий метод —
застарілий і водночас сучасний метод лінгвістики. Давні китайські, індуські та грецькі граматики були здебільшого описовими; сучасні лінгвістичні школи, зокрема і структуралістичні, звертаються перш за все до принципів і методики наукового вивчення й опису сучасних мов. Описовий м ет од — система прийомів дослідження, що застосовуються для характеристики явищ мови на певному етапі її розвитку; це метод синхронного аналізу. Методика описового вивчення мови має, з одного боку, не нехтувати мовою як структурним і соціальним цілим, а з інш ого — чітко визначати ті явища та одиниці, які є предметом спеціального вивчення, виділивши їх з мовного відрізка і тексту (одиничного чи їх сукупності) та ізолювавшися від інших аспектів.
На першому етапі описового аналізу
з тексту виокремлюються слова і речення, тобто номінативні та комунікативні одиниці мови. Практично виділення слів і речень із сучасного письмового тексту не становить великих труднощів, тому що вони графічно визначені автором. Словами визнаються відрізки тексту від пропуску до пропуску, а реченнями — відрізки тексту від крапки до крапки (можуть бути й інші розділові знаки). Номінативні та комунікативні одиниці не ототожнюються з однослівними та багатослівними відрізками тексту, тому що існують двослівні “номінативні” одиниці (фразеологізми та аналітичні форми слова) й однослівні речення. Через те графічна сегментація має доповнюватися методикою ідентифікації мовних одиниць, яка базується на порівнянні різних текстів і використанні досвіду. Виділення одиниць мови в тексті потребує не тільки спостережливості, а й глибоких знань і вмінь.
Другий етап методики описового аналізу —
це членування виділених у тексті одиниць, тобто виокремлення структурних одиниць. Оскільки первинна сегментація дає два типи одиниць, то вторинна структурна сегментація відбувається двома шляхами: вичленовується морфема і словоформа, словосполучення і член речення. Методика вторинної сегментації різноманітна і залежить значною мірою від тлумачення терміна “структурна одиниця”.
Третій етап описового аналізу пов’язаний з
інтерпретацією виділених номінативно-комунікативних і структурних одиниць. Структурна (не структуралістична) інтерпретація здійснюється здебільшого за допомогою методик категоріального і дискретного аналізу. Описовий метод сягає найдавнішого періоду в історії мовознавства. Він багатий своїми здобутками: за його допомогою укладені академічні та шкільні граматики, тлумачні словники національних мов. Нині описовий метод, у якому класичний прийом безпосереднього спостереження поступився синхронічним структурним, значною мірою формалізованим прийомам, трансформувався американськими дослідниками мови у структурну дескриптивну лінгвістичну методику.
Дистрибутивний аналіз -
метод дослідження мови, заснований на вивченні дистрибуції (розподіленні) окремих одиниць у тексті і на використанні відомостей про граматичне та лексичне значення цих одиниць. Для дистрибутивного аналізу характерний “дешифрувальний” підхід до об’єкта: лінгвістичний опис мислиться як результат застосування до текстів конкретної мови впорядкованого набору універсальних процедур. Окрім текстів, дослідник може користуватися судженнями інформанта (зокрема й своїми, якщо він є носієм конкретної мови, яка вивчається) про правильність-неправильність виявлених у цій мові об’єктів і щодо тотожності та розбіжності у їх значенні.
Початком аналізу стає
розгляд потоку мовлення, кінцевою точкою — встановлення структури певної мови. Досягається це за умови двоступеневої процедури: а) встановлення елементів; б) визначення дистрибуції цих елементів стосовно один до одного і зведення їх у класи. Процедура виконується двічі: 1) для визначення фонологічних елементів (фонем) і відношень між ними; 2) для визначення морфологічних елементів (морфем) і відношень між ними. Відношення між морфемами (класами морфів) становлять конструкцію, яка може збігатися з окремими одиницями речення або бути меншою за них, але не може бути більшою за речення. Таким чином, дескриптивною лінгвістикою вивчаються одиниці від фонеми до конструкції; одиниці, більші за висловлювання (абзац, текст), у класичній дескриптивній лінгвістиці спершу не розглядалися. Загальна дистрибуція охоплює всю сукупність оточень конкретної одиниці однойменними одиницями. Під час визначення загальної дистрибуції до уваги береться також позиція елемента в певній послідовності. Під позицією розуміємо розташування в кінці, на початку чи в середині складу, морфеми, слова, розміщення стосовно наголосу, довготи, тону і т. ін.
Розрізняють три типи дистрибуції:
Додаткова дистрибуція — це така дистрибуція, коли в зіставленні загальних дистрибуцій двох моментів виявляється, що не має таких контекстів, де б ці дистрибуції збігалися. Вона є необхідною, але не завжди достатньою для визнання ряду звуків варіантами однієї фонеми. Другий тип — контрастна дистрибуція, коли одиниці мови перебувають у додатковій дистрибуції, якщо вони трапляються в одних і тих самих оточеннях, але при цьому розрізняють звукові оболонки слів (якщо йдеться про фонеми) або значення (якщо мова йде про морфеми). У цьому випадку вони є носіями різних одиниць — відповідно різних фонем і різних морфем. Такими є початкові приголосні у словах типу рок, мок, док, кок та ін. У контрастній дистрибуції перебувають, наприклад, морфеми -т(ий) і -н(ий) (колоти —колотий, колений; пороти — поротий і порений), що належать до різних морфів. Деякі вчені не вважають достатньою наявність лише однієї пари елементів з контрастом для розрізнення фонем. Третій тип — вільне варіювання: одиниці зустрічаються в одних і тих самих оточеннях та не розрізняють при цьому звукових оболонок слів і значень. У такому випадку вони є варіантами однієї одиниці мови. Прикладом вільного варіювання можемо вважати чергування о ,е / / і в коренях слова піч — печі; варіанти морфеми в давальному відмінку {брату, братові); паралелізм прикметникових закінчень, зокрема стягненої та нестягненої форм (синя, синяя).
Аналіз за безпосередніми складниками —
прийом, розроблений американськими структуралістами, який використовується для аналізу синтаксичних структур (речень і складних слів). Наприклад, речення Студент читає книгу розкладається на складові ст удент і читає кн и гу, а останнє — на читає і книгу. Прийом аналізу за безпосередніми складниками базується на тому, що будь-яка складна одиниця мови або тексту утворюється з двох простих безпосередньо складених одиниць (БС), які лінійно не перехрещуються. Ці одиниці, у свою чергу, можуть розкладатися на ще менші БС і так далі, аж до неподільних. Розмежовуються БС так, щоб частини, які утворюються, були максимально незалежними одна від одної, тобто здатні до самостійного вживання поза цими конструкціями. У процесі членування на БС словосполучення або речення дотримуються ще одного принципу: один з БС має бути ядром членованої конструкції, а інший — маргінальним елементом. В іменній групі мій брат ядром є іменник, маргінальним елементом — означення; у дієслівній групі написати статтю ядро — дієслово, а маргінальний елемент — іменник.
Трансформаційний аналіз -
це прийом представлення синтаксичної структури речення, що базується на створенні складних синтаксичних речень із більш простих за допомогою певного набору правил перетворення (трансформацій).
Спочатку трансформаційний аналіз виник як доповнення до дистрибутивного аналізу, що виявився неефективним засобом аналізу синтаксичної структури речення.
Трансформаційний прийом ґрунтується на таких засадах:
1) система мови може бути розчленована на ряд підсистем, з яких одна є ядерною (вихідною), а всі інш і — її похідними. Ядерна система це ціла низка типів елементарних речень, тобто простих розповідних речень з дієсловом дійсного способу активного стану теперішнього часу, без модальних, емфатичних слів, означень, обставин, інфінітивів, прислівників, дієприслівників тощо; 2) кожне похідне речення відтворює елементарну ситуацію, а тип похідних речень — клас елементарних ситуацій; 3) будь-який складний синтаксичний тип отримуємо з одного або кількох ядерних речень шляхом застосування до них упорядкованого набору обов’язкових і факультативних трансформацій. З похідних речень шляхом перетворення їхньої граматичної структури можуть бути утворені всі інш і речення більшої чи меншої складності. Це перетворення відбувається за допомогою цілої низки операцій, наслідком яких є велика кількість різноманітних речень. Отже, операції, які слід здійснити над елементарною синтаксичною структурою, щоб отримати більш складне речення, називаються трансформаціями, а похідні речення — трансформами.
Тепер для вивчення структури лексичного значення слів застосовується так званий компонентний аналіз, розроблений
німецьким мовознавцем Манфредом Бірвішем . Цей аналіз називається компонентним тому, що у значенні слова виділяються окремі його частини — змістові компоненти-ознаки, з яких складається це значення. Бірвіш визначає значення слова як сукупність семантичних компонентів (особливостей або ознак), пов’язаних між собою логічними константами. Він підкреслює, що значення слова — це сукупність змістових ознак, що становлять його і між якими наявний змістовий зв’язок. Отже, компонентний аналіз визначається як розкладання значення слова на елементарні одиниці (компоненти, семантичні ознаки, множники) з подальшим описом. Наприклад: термометр — прилад” + “вимірювання” + “температура”.
Методика семантичного поля. Поле -
це сукупність змістовних одиниць (понять, слів), що охоплюють якусь галузь людського досвіду, людських знань. Семантичне поле — сукупність слів і виразів мови, що становлять тематичний ряд, який охоплює певне коло значень; лексична мікросистема. Наприклад, семантичне поле слів, які означають часові, просторові поняття тощо. На можливість існування різних лексичних об’єднань учені звернули увагу ще в XIX ст. (М.М. Покровський). Деякі особливості польової структури лексики були виокремлені під час побудови тезаурусів (П. Роже, Р. Халліг і В. фон Вартбург). Спочатку теоретичне осмислення поняття поля у мові було у роботах Й. Тріра, Р. Іпсена, де воно й отримало найменування “семантичне поле”.
Для семантичного поля характерна наявність
вираження лексемою з узагальнювальним значенням (архілексемою), наприклад, ознака “переміщення в просторі” в семантичному полі дієслів руху: йти, бігти, їхат и, лет іт и, і наявність привативних (диференційних) ознак (від однієї й більше), за якими одиниці поля відрізняються одна від одної, наприклад, “швидкість”, “спосіб”, “середовище переміщення”.
Прийом семантичного поля полягає в тому, що в центрі поля виділяється домінанта, яка уособлює набір семантичних ознак, об’єднаних загальним родовим поняттям чи темою. Наявність у центрі поля багатосемного компонента дає можливість розгортати його так, що стає можливим скорочувати кількість семантичних ознак, віддалених від центру семем. Крайні семеми по-різному віддалені від домінанти. На основі відстані визначається міра семантичного тяжіння за допомогою семантичних трансформацій у процесі психолінгвістично¬го експерименту та логіко-математичного моделювання. Останні передбачають трансформацію значення природної мови у семантичну. Втрачаються конкретність значення природної мови, специфіка одиниць природної мови. Різновидом прийому понятійного поля стала методика поля слова і лексико-семантичного поля. При цьому домінантою, чи семантичним центром, стає значення слова. Останнє має вигляд набору семантичних множників семем. Вони досліджуються як окремі лексико-семантичні варіанти, виявляються зв’язки певного слова з іншими та їх варіантами.
Конверсаційний аналіз, або аналіз розмови,-
це галузь, що вивчає дискурс. Вона є емпіричним напрямом, що дав змогу визначити, яким чином організований конкретний реальний дискурс. При цьому беруться до уваги суміжні супровідні репліки. Основне в конверсаційному аналізі — опис і пояснення компетенцій, здатності, нахилів звичайних мовців у процесі соціально організованої взаємодії людей. У центрі уваги дослідника перебувають процедури, які використовують співрозмовники, зокрема, коли самі говорять і коли сприймають чуже мовлення, реагуючи на нього. Аналітик не думає над тим, що співрозмовники зрозуміли зі сказаного і що зробили, які процедури чи фільтри вони використали. Такий метод, точніше прийом комунікації, розв’язує чотири завдання: фіксування матеріалу, транскрипцію, аналіз і відтворення висновків.
Передумови аналізу такі:
1) розмова — це структурована соціальна діяльність; 2) дослідження здійснюється у термінах взаємодії людей; 3) розуміння суворо не детерміноване; 4) категоризація недискретна і зростає у процесі поглиблення проблеми. При цьому до уваги беруться такі два моменти. По-перше, аналітик постійно спирається на своє витлумачення дослідж уваного, так би мовити, зсередини досліджуваного соціуму. Він не відсторонюється, а стає активним компетентним членом спільноти. Завдання аналітика: хоча б на мить уявити, які засоби і техніка змушують його інтерпретувати конкретний па¬саж у спілкуванні саме так, тобто з’ясувати для самого себе власне пояснення. По-друге, водночас інваріантний об’єкт дослідження — саме висловлювання співбесідників, а не інтерпретації та перифрази аналітика.
Порівняльно-історичний метод -
перший науковий метод, який знаменував на початку XIX ст. становлення сучасного мовознавства як науки і виник внаслідок утвердження порівняльно-історичного мовознавства на принципах сенсуалізму, що замінив середньовічний раціоналізм і схоластику. Основним завданням порівняльно-історичного методу, який виник і розвинувся саме на основі індоєвропейських мов, Л. Булаховський вважає реконструювання з більшою ймовірністю в конкретних рисах мови-предка — праіндоєвропейської мови.
У межах цього методу можна виділити цілу низку прийомів, адже він постає як творчий акт, пов’язаний із розв’язанням багатоаспектних завдань і подоланням труднощів.
Серед основних прийомів, без яких порівняльно-історичне вивчення мов не є можливим, можна виокремити
відносну хронологію, зовнішню та внутрішню реконструкцію.
Принцип внутрішньої реконструкції діє в межах однієї мовної системи, тоді як зовнішня реконструює вихідні звуки та форми шляхом порівняння етимологічно пов’язаних фактів споріднених мов.
Досить ефективна методика зовнішньої реконструкції. Сутність її полягає в тому, що, встановлюючи закономірності розвитку споріднених мов за допомогою порівняльно-історичного методу, ми можемо відтворити мовну картину в період, який не зафіксований пам’ятками писемності.
Будь-яке лінгвогенетичне дослідження обов’язково враховує часовий фактор: без цього не можна побудувати надійну історію мови. Так склалися методики відносної хронології та глотохронології. Перша дає змогу встановити, яке з двох мовних явищ передувало іншому. Методика глотохронології небездоганна. Суперечними є принципи складання початкового списку: ігнорується та обставина, що не в усіх слів однакові можливості збереження чи зникнення; не враховуються мовні контакти, які впливають на збереження слів. Отже, встановлення відносної хронології фонетичних змін базується на реконструкції архетипу. Тільки порівняння певної фонеми з іншими формами дає підстави говорити про факт її зміни. Водночас відтворення архетипу не можливе без урахування відомостей про відносну хронологію мовних змін, що допомагає не зігнорувати типологічні універсали та з’ясувати їх часові межі.
