2.Історія мовознавства як наука про ... Flashcards
Історія мовознавства -
це історія лінгвістичних напрямів, течій, визначуваних численними чинниками — як внутрішньолінгвістичними, так і позамовними. Розвиток науки про мову визначається, безумовно, потребами та суспільними можливостями. Значною мірою розвиток науки зумовлюється загальнокультурним рівнем в країні, традиціями у цій галузі науки. Але є певні універсальні закономірності, характерні і для інших галузей науки. Як і в мистецтві, літературознавстві, у мовознавстві традиційна описова історична лінгвістика замінилася модерним структуральним формалізованим антизначеннєвим структуралізмом, а в кінці, власне останній чверті, XX ст. поступається знову постмодерному антиструктуралізму у вигляді когнітивної лінгвістики, дискурсу тощо з повторним зверненням до значення
Розвиток мовознавства -
складова всього суспільного розвитку людства, її темпи і напрями зумовлені як внутрішньомовними, так і позамовними чинниками. Проблема перестає бути суто лінгвістичною, хоча мовознавчий аспект набуває неабиякої значимості. Аналізуючи розвиток світового мовознавства, безумовно, розглядаємо історію європейського мовознавства.
Європейська мовознавча традиція-
це сукупність галузей, методів і принципів опису та вивчення мови, що історично склалася в межах європейської науки та мистецтва. Незважаючи на те, що в європейській мовознавчій традиції є значна кількість шкіл і напрямів, вона в цілому становить єдину науку про мову.
У розвитку мовознавства в Західній Європі можна виділити три етапи:
1) VI—XII ст. — народження схоластичної логіки, граматика функціонує як допоміжна дисципліна;
2) XIII—XIV ст. — так званий передренесансний період, коли європейські вчені ширше ознайомилися з працями Арістотеля, коли граматика з допоміжної галузі науки стає частиною філософії. У цей період формується концепція філософської граматики, складаються граматики на грецькій і давньоєвропейських мовах, виникає логіко-граматична школа Модистів;
3) XV—XVIII ст. — раціоналістичний період, коли з’являється граматична наука, відбувається зародження порівняльно-історичного мовознавства.
Мовознавство XX ст.-
це, на перший погляд, конгломерат різних напрямів, течій, концепцій, теорій. Про це свідчать неусталеність у їх визначенні в аспекті загальнотеоретичному та методологічному, взаємопроникнення у теоретичній проблематиці та еволюція концепцій багатьох учених. Відповідно до аспектів мови й еволюційного розвитку мовознавства можна навести опис різного типу лінгвістик. Розпочинаємо з класичного, далі трансформованого в описове, мовознавства, представленого в європейському мовознавстві компаративізмом — у Європі до 20—30-х рр. XX ст., у США — трансформованого з перших десятиліть XX ст. у дескриптивну структурну лінгвістику. Словосполученням “класичне мовознавство” називають мовознавство початкового періоду (давньогрецьке, індуське та давньогрецько-латинське), а відповідно мовознавство арабське, європейське епохи середньовіччя та Відродження. Класичному мовознавству передує мовознавство доісторичне, мовознавство найдавнішого періоду. В європейському мовознавстві фахівці з індоєвропеїстики та славістики орієнтуються на мовознавство Давнього Китаю, Індії, Давніх Греції та Риму, сходознавці — на мовознавство давнього світу, зокрема Вавилону, хетів, фінікійців тощо.
Історично мовознавство розпадається на
класичне, структурне та постструктурне.
Сучасне українське мовознавство —
все ще слабка копія радянського мовознавства з вищербленими тематично науковими інтересами, оскільки, з одного боку, воно було орієнтоване на специфіку вивчення національної мови, а з іншого, штучно стримувалося у виробленні та осмисленні глибинних етнолінгвістичних проблем. Із набуттям державою суверенності актуалізувалася україністика, бо так чи інакше проблематика теорії та практики функціонування і розвитку національних мов, що розв’язувалася в системі Академії наук колишнього СРСР, тепер має реалізуватися вченими відповідних науково-дослідних інститутів АН України та ВНЗ держави. Саме цим зумовлене створення (і фактично відновлення) Інституту української мови.
На перших порах завдяки допомозі учених західної діаспори вдалося
залатати лакуни в історії української мови, відкинувши пропагандистський міф про давньоруську мову як прамову трьох братніх східнослов’янських народів і мов, та в основному завершити написання історії української літературної мови.
